![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
progenesЗ"їздили додому на канікули.
Цього разу бачила гівняну розвалену дурнувату брудну країну, де живе купа прекрасних.
Поховали батька.
Жовтнева лікарня - брудні стіни, обдерті койки, уламки тумбочок з тарганами, замість штор на вікнах - газети. З обладнання, крім ржавих підставок для крапельниць і брудного судна, нічого нема.
Натомість золоті люди: медсестри дівчатка- справжні янголи з вправними рухами і лагідними руками; санітарки - товсті сільські феї з золотим зубом, що вмовляють мою зморену маму обов"язково з"їсти тєфтєльку, бо їй треба сили; суперова і кваліфікована лікарка, яка розклала переді мною аналізи про гостру уремію і ризикнула рятувати те, що не рятується (ви ж біолог, ви ж знаєте, що це значить?); сусіди по палаті, що мовчки зносили ночами чужі страждання без нарікань і називали мою маму святою; мої друзі, які приходили мені щось сказати хороше.
Над Києвом вже тиждень висів антициклон: пекельні дні і душні ночі. Нічого не мінялось і ніби не збиралось мінятись. Я сиділа і тримала папу за руку. Навіщо тут ці таргани?- думала я. Десь в обід подув раптом вітер і все рушило.
Потім був традиційний український карнавал-похорони. Звідкись узялись числені родичі, знайомі, друзі, що бігали, домовлялись, купували, приносили, організовували це безумство забобонів і ритуалів в супроводі гори вінків з анілінових квіток, блискучих люрексових хусток, цукерок, мішури, рюшечок, коврів, свічок, зерна і колива ложкою. Увечері прийшла якась босонога жіночка і цілу ніч читала батьку псалтир. Наранок зібралась і пішла глядіти онука.
А люди все приходили і щось несли, щось говорили, і плакали між собою, і сміялись, дивились, щоб на схід головою, і щоб не забути в кишеню копійку покласти, і щоб шапку не забути, і окуляри в труну треба. Як же покійному без окулярів? І сперечались, що треба, сокиру чи віника потім в хаті лишити. Бо у них принято віника. І яка влада дурнувата, адміністрація погнала всіх на день незалежності, а грошей вже третій місяць не дають. А люди терплять, і чого терплять? І щоб не забути взяти копачам вузлика з тушонкою, помідорами і чекушкою, і пєвчім вузлика з гречкою, олією і кагором, і батюшці вузлика з рисом, консервою зі скумбрією і шоколадом.
А потім сумно співали. Аж поки моя мала не зайшлась в надривному плачі: "Цу філь ортодоксі, цу трауріг" (занадто багато православ"я, занадто сумно)- потім казала. Всі дивились на неї, як на маленьку собаку, що розмовляє - диви, яка німчура, не говорить, а все понімає! Обнімали, цілували і годували цукерками.
Потім везли труну в карнавальному катафалку по розваленим колдобінам, брели слідом по запиленому літньому сонному містечку з аляповатими похиленими кіосками, по сміттю на заросше бур"яном кладовище, вдихаючи вихлопи старого авто. Батюшка ритуально святкував кожне перехрестя. Я все дивилась і думала, навіщо на лобі у папи ця друкована ритуальна наліпка? Не можу нормально роздивитись його лице. Потім пам"ятаю три грудки об труну, що занадто голосно грюкнули і мама щось говорила, що треба на другий день сходити і поставити кілочки, застовбити і собі місце. А родичка казала, що на пам"ятника треба буде глуху плиту, бо я ж буду рідко їздити, не буде кому прибирати. "Але то вже потім. Через год примєрно."
Цього разу бачила гівняну розвалену дурнувату брудну країну, де живе купа прекрасних.
Поховали батька.
Жовтнева лікарня - брудні стіни, обдерті койки, уламки тумбочок з тарганами, замість штор на вікнах - газети. З обладнання, крім ржавих підставок для крапельниць і брудного судна, нічого нема.
Натомість золоті люди: медсестри дівчатка- справжні янголи з вправними рухами і лагідними руками; санітарки - товсті сільські феї з золотим зубом, що вмовляють мою зморену маму обов"язково з"їсти тєфтєльку, бо їй треба сили; суперова і кваліфікована лікарка, яка розклала переді мною аналізи про гостру уремію і ризикнула рятувати те, що не рятується (ви ж біолог, ви ж знаєте, що це значить?); сусіди по палаті, що мовчки зносили ночами чужі страждання без нарікань і називали мою маму святою; мої друзі, які приходили мені щось сказати хороше.
Над Києвом вже тиждень висів антициклон: пекельні дні і душні ночі. Нічого не мінялось і ніби не збиралось мінятись. Я сиділа і тримала папу за руку. Навіщо тут ці таргани?- думала я. Десь в обід подув раптом вітер і все рушило.
Потім був традиційний український карнавал-похорони. Звідкись узялись числені родичі, знайомі, друзі, що бігали, домовлялись, купували, приносили, організовували це безумство забобонів і ритуалів в супроводі гори вінків з анілінових квіток, блискучих люрексових хусток, цукерок, мішури, рюшечок, коврів, свічок, зерна і колива ложкою. Увечері прийшла якась босонога жіночка і цілу ніч читала батьку псалтир. Наранок зібралась і пішла глядіти онука.
А люди все приходили і щось несли, щось говорили, і плакали між собою, і сміялись, дивились, щоб на схід головою, і щоб не забути в кишеню копійку покласти, і щоб шапку не забути, і окуляри в труну треба. Як же покійному без окулярів? І сперечались, що треба, сокиру чи віника потім в хаті лишити. Бо у них принято віника. І яка влада дурнувата, адміністрація погнала всіх на день незалежності, а грошей вже третій місяць не дають. А люди терплять, і чого терплять? І щоб не забути взяти копачам вузлика з тушонкою, помідорами і чекушкою, і пєвчім вузлика з гречкою, олією і кагором, і батюшці вузлика з рисом, консервою зі скумбрією і шоколадом.
А потім сумно співали. Аж поки моя мала не зайшлась в надривному плачі: "Цу філь ортодоксі, цу трауріг" (занадто багато православ"я, занадто сумно)- потім казала. Всі дивились на неї, як на маленьку собаку, що розмовляє - диви, яка німчура, не говорить, а все понімає! Обнімали, цілували і годували цукерками.
Потім везли труну в карнавальному катафалку по розваленим колдобінам, брели слідом по запиленому літньому сонному містечку з аляповатими похиленими кіосками, по сміттю на заросше бур"яном кладовище, вдихаючи вихлопи старого авто. Батюшка ритуально святкував кожне перехрестя. Я все дивилась і думала, навіщо на лобі у папи ця друкована ритуальна наліпка? Не можу нормально роздивитись його лице. Потім пам"ятаю три грудки об труну, що занадто голосно грюкнули і мама щось говорила, що треба на другий день сходити і поставити кілочки, застовбити і собі місце. А родичка казала, що на пам"ятника треба буде глуху плиту, бо я ж буду рідко їздити, не буде кому прибирати. "Але то вже потім. Через год примєрно."
