![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
progenesПриїхали. Мій любий кум, російськомовний луганчанин, переварює з сусідом в нас вдома опалювального котла з газу під тирсу і сміття. Перемазаний сажою, але довольний. Українські кулібіни хакнули конструцію італійського котла і виклали схему в інтернет. Сусід зі своїм котлом на черзі.
Дружина мого кума, росіянка, колишня луганська бізнес-вумен, в фартушку цілий день біля плити - готує обід на всю нашу величезну українську родину. Розказує: 20 років вона жила в Луганську і жодного разу їй не довелось розмовляти українською взагалі. Потім повстанці пояснили, що їх, російськомовних, притісняють, ну вони і виїхали з двома валізами. Днями повідомили, що повністю сплюндрували їх бізнес і житло, вони втратили все. Жінка сповнена такого оптимізму, що я стидаюсь розказувати про свої проблеми. Заставляє своїх дітей розмовляти українською.
В альтанці під виноградом чути суміш української, російської, англійської і німецької - це наші діти намагаються порозумітись.
Замовляємо ресторан на роковини. Дивлюсь безкінечний список страв і сумніваюсь, чи треба до того всього (коливо, борщ, тушену картоплю, гречку, ікру, червону рибу, відбивні, голубці, налісніки, нарізку, овочі) ще салат і пончики з часником. Необ'ятна рестораторша лагідно: "дитино, може у вас в німеччині і принято голодать, а у нас без салату і пончиків з часником не поймуть. Будуть казати, що минулого разу наче більше на столах було. А це наша репутація". Дописує в список ще і блінчики з м'ясом. В результаті стіл дійсно ломився. Потім син мені на вухо: якийсь офігєнний був салат. У доньки доводилось пончики відбирати силою, бо могла луснути.
Балакаю на поминках з однокласниками. Розказують, днями збирали чергову партію допомоги воєнним. Привезли з сіл пакунки, не влазить все в машину все, що понапривозили. Жіночка з села розходилась - даже і не думайте, пакуйте як хочете, я в село назад не повезу, бо мене люди розірвуть. Однокласник зголосився добровольцем, зараз на підготовці. Головна тема розмов - чи витримають прикордонники. До російського кордону дві години їзди.
Зустріла подругу, вона вчителька. Нігті розмальовані жовтоблакитним. Я спробувала поглузувати, то вона мало не депортувала мене з країни, бо я не знала, що саме день прапора. Зайшли в піццерію в колишньому гастрономчику. Цей манюній гастрономчик був там завжди. Там продавали господарське мило, ржаве сало, свіжий хліб і завжди смерділо оселедцями. Те, що я там тепер побачила, затьмило мої тірольські наспіви. Це абсолютно зі смаком обставлений цілком європейський ресторан з канонічною італійською піццою і грузинським вином.
На могилках свіжа могила в горі квітів. На фото - пацан в військовій формі. Рік народження мого сина. Мій син побачив, помовчав, відійшов до дороги. Закурив. Потім каже - я спробую пояснити це моїм друзям. Кожному.
По дворі летить пух і пір'я. Мама пакує гостинці столичним родичам: зарізали качки, напакували помідорів, перців, баклажанів, картоплі і цибулі. Нам також простіше погодитись, ніж відмовлятись. Ото здивуються митники на кордоні, коли побачать класичну клітчату сумку з цибульою і перцями. Чоловік: "скажем, що це сувенір".
Моя донька, що народилась і виросла в Німеччині, вперше сказала - я б хотіла тут жити. Сказала це українською.
Все буде добре.
Дружина мого кума, росіянка, колишня луганська бізнес-вумен, в фартушку цілий день біля плити - готує обід на всю нашу величезну українську родину. Розказує: 20 років вона жила в Луганську і жодного разу їй не довелось розмовляти українською взагалі. Потім повстанці пояснили, що їх, російськомовних, притісняють, ну вони і виїхали з двома валізами. Днями повідомили, що повністю сплюндрували їх бізнес і житло, вони втратили все. Жінка сповнена такого оптимізму, що я стидаюсь розказувати про свої проблеми. Заставляє своїх дітей розмовляти українською.
В альтанці під виноградом чути суміш української, російської, англійської і німецької - це наші діти намагаються порозумітись.
Замовляємо ресторан на роковини. Дивлюсь безкінечний список страв і сумніваюсь, чи треба до того всього (коливо, борщ, тушену картоплю, гречку, ікру, червону рибу, відбивні, голубці, налісніки, нарізку, овочі) ще салат і пончики з часником. Необ'ятна рестораторша лагідно: "дитино, може у вас в німеччині і принято голодать, а у нас без салату і пончиків з часником не поймуть. Будуть казати, що минулого разу наче більше на столах було. А це наша репутація". Дописує в список ще і блінчики з м'ясом. В результаті стіл дійсно ломився. Потім син мені на вухо: якийсь офігєнний був салат. У доньки доводилось пончики відбирати силою, бо могла луснути.
Балакаю на поминках з однокласниками. Розказують, днями збирали чергову партію допомоги воєнним. Привезли з сіл пакунки, не влазить все в машину все, що понапривозили. Жіночка з села розходилась - даже і не думайте, пакуйте як хочете, я в село назад не повезу, бо мене люди розірвуть. Однокласник зголосився добровольцем, зараз на підготовці. Головна тема розмов - чи витримають прикордонники. До російського кордону дві години їзди.
Зустріла подругу, вона вчителька. Нігті розмальовані жовтоблакитним. Я спробувала поглузувати, то вона мало не депортувала мене з країни, бо я не знала, що саме день прапора. Зайшли в піццерію в колишньому гастрономчику. Цей манюній гастрономчик був там завжди. Там продавали господарське мило, ржаве сало, свіжий хліб і завжди смерділо оселедцями. Те, що я там тепер побачила, затьмило мої тірольські наспіви. Це абсолютно зі смаком обставлений цілком європейський ресторан з канонічною італійською піццою і грузинським вином.
На могилках свіжа могила в горі квітів. На фото - пацан в військовій формі. Рік народження мого сина. Мій син побачив, помовчав, відійшов до дороги. Закурив. Потім каже - я спробую пояснити це моїм друзям. Кожному.
По дворі летить пух і пір'я. Мама пакує гостинці столичним родичам: зарізали качки, напакували помідорів, перців, баклажанів, картоплі і цибулі. Нам також простіше погодитись, ніж відмовлятись. Ото здивуються митники на кордоні, коли побачать класичну клітчату сумку з цибульою і перцями. Чоловік: "скажем, що це сувенір".
Моя донька, що народилась і виросла в Німеччині, вперше сказала - я б хотіла тут жити. Сказала це українською.
Все буде добре.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2014-08-25 09:32 pm (UTC)no subject
Date: 2014-08-26 08:19 am (UTC)no subject
Date: 2014-08-26 06:40 pm (UTC)no subject
Date: 2014-08-26 07:57 pm (UTC)no subject
Date: 2014-08-26 11:40 pm (UTC)no subject
Date: 2014-08-27 09:01 am (UTC)no subject
Date: 2014-08-28 01:00 am (UTC)Сжимается внизу живота, да? Ничего, это будет привычным для тебя ощущением. Оно смягчится, пообвыкнешься, даже вскоре бить лицо не станут за тупые реплики — просто смотреть будут, как на прокажённого. У нас народ отходчивый, добрый.
Ну, бывай. Жизнь у тебя будет интересная и неспокойная.
no subject
Date: 2014-08-28 05:43 am (UTC)no subject
Date: 2014-08-26 07:09 pm (UTC)no subject
Date: 2014-08-26 08:00 pm (UTC)no subject
Date: 2014-08-28 09:22 am (UTC)"Таких в добровольческих батальонах нет"
Вынужден закончить беседу, ибо не чувствую в себе сил править столь искажённую картину мира.
no subject
Date: 2014-08-28 10:23 am (UTC)no subject
Date: 2014-08-28 11:06 am (UTC)Не обязательно так.
"большое количество этих непринятых желающих имеют мелкие судимости"
Даже если поверить, что это был надёжный источник информации (и что информация была верна), то тогда здесь слова "большое количество" имеют весьма растяжимое значение.